КРИМІНАЛЬНЕ ПРАВО

Розробив: викладач Вашкевич В.І.

КРИМІНАЛЬНЕ ПРАВО

Кримінальне право – це система встановлених вищим законодавчим органом норм, що визначають підстави і принципи кримінальної відповідальності, а також які суспільно небезпечні діяння є злочинними і які покарання належить застосовувати до осіб, котрі їх вчинили.Кримінальний Кодекс України (ККУ) прийнятий Верховною Радою України 5 квітня 2001 р. ККУ є правовим актом, де систематизовано визначені суспільно небезпечні діяння, що визнаються злочинами, і встановлюються конкретні міри покарання за їх вчинення.

Основні завдання ККУ (ст. 1):

1. Правове забезпечення охорони:

а) прав і свобод людини і громадянина;

б) власності;

в) громадського порядку і громадської безпеки;

г) довкілля;

д) конституційного устрою України від злочинних посягань.

2. Забезпечення миру і безпеки людства.

3. Запобігання злочинам.Підстава кримінальної відповідальності (ст. 2) – вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого ККУ. ЗЛОЧИНЗлочин – передбачене ККУ небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину.Залежно від ступеня тяжкості злочини поділяються на:

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вина – це психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності.

Умисел:

1. Прямий – особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання.

2. Непрямий – особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання.

Необережність:

1. Злочинна самовпевненість – особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, але легковажно розраховувала на їх відвернення.

2. Злочинна недбалість – особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, хоча повинна була і могла їх передбачити.Співучасть у злочині – умисна спільна участь декількох суб’єктів злочину у вчиненні умисного злочину.Співучасники злочину:

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розглядаючи питання про співучасть у злочині, ККУ розрізняє злочини, вчинені:

1. Групою осіб.

2. Групою осіб за попередньою змовою.

3. Організованою групою або злочинною організацією.

Обставини, що виключають злочинність діяння:

1. Необхідна оборона (ст. 36) – дії, вчинені з метою захисту охоронюваних прав та інтересів:

а) особи, яка захищається;

б) іншої особи;

в) суспільних інтересів та інтересів держави;

г) від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони.Не є перевищенням меж необхідної оборони і не має наслідком кримінальної відповідальності застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів для захисту від нападу озброєної особи або нападу групи осіб, для відвернення протиправного насильницького вторгнення у житло чи інше приміщення, незалежно від тяжкості шкоди, яку заподіяно тому, хто посягає.

Необхідна оборона неможлива:

а) проти правомірних дій посадових осіб працівників міліції, судових виконавців;

б) при нападі неосудного, про що заздалегідь знає той, хто захищається.

2. Крайня необхідність (ст. 39) – дії для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує:

а) особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб;

б) суспільним інтересам чи інтересам держави;

в) якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності.

Небезпеку, що породжує стан крайньої необхідності, створюють:

а) дії сил природи – повінь, пожежа, блискавка та ін. стихійні лиха;

б) фізіологічні і паталогічні процеси – голод, хвороба;

в) напад тварин – диких чи домашніх, які нападають самі, без впливу людей;

г) дії людей – малолітніх, неосудних, якщо про це відомо тому, кому вони загрожують.

3. Затримання особи, що вчинила злочин (ст. 38) – дії потерпілого та інших осіб безпосередньо після вчинення посягання, спрямовані на затримання особи, яка вчинила злочин, і доставлення її відповідним органам влади, якщо при цьому не було допущено перевищення заходів, необхідних для затримання такої особи.

4. Фізичний або психічний примус (ст. 40).

5. Виконання наказу або розпорядження (ст. 41).

Наказ або розпорядження є законними, якщо вони:

а) віддані відповідною особою в належному порядку та в межах її повноважень;

б) за змістом не суперечать чинному законодавству;

в) не пов’язані з порушенням конституційних прав та свобод людини і громадянина.

6. Діяння, пов’язане з ризиком (ст. 42).

Ризик визнається виправданим, якщо:

а) мету, що була поставлена, не можна було досягти в даній обстановці дією, не поєднаною з ризиком;

б) особа, яка допустила ризик, обґрунтовано розраховувала, що здійснені нею заходи є достатніми для відвернення шкоди право охоронюваним інтересам.Ризик не визнається виправданим, якщо він за відомо створював загрозу для життя інших людей або загрозу екологічної катастрофи чи інших надзвичайних подій.

7. Виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації (ст. 43). КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

Звільнення від кримінальної відповідальності здійснюється виключно судом у зв’язку із:

1. Дійовим каяттям (ст. 45) – особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості, якщо вона після вчинення злочину щиро розкаялася, активно сприяла розкриттю злочину і повністю відшкодувала завдані збитки або усунула заподіяну шкоду.

2. Примиренням винного з потерпілим (ст. 46) – особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості, якщо вона примирилася з потерпілим та відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду.

3. Передачею особи на поруки (ст.47) – особа, яка вперше вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості та щиро покаялася, за клопотанням колективу підприємства, установи чи організації за умови, що ця особа протягом року з дня передачі її на поруки виправдає довіру колективу, не ухилятиметься від заходів виховного характеру та не порушуватиме громадського порядку.

4. Зміною обстановки (ст. 48) - особа, яка вперше вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості, якщо буде визнано, що на час розслідування або розгляду справи в суді внаслідок зміни обстановки вчинене нею діяння втратило суспільну небезпечність або ця особа перестала бути суспільно небезпечною.

5. Закінченням строків давності (ст. 49). Притягнення до кримінальної відповідальності і покарання особи, яка вчинила злочин, має сенс і може мати виховний вплив лише до певного часу. Витік встановленого законом часу, після якого особа не може бути притягнутою до кримінальної відповідальності, називається давністю. Строк давності залежить від тяжкості вчиненого злочину.

ПОКАРАННЯ ТА ЙОГО ВИДИ

Покарання – захід примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом позбавленні та обмеженні прав і свобод засудженого.

Мета покарання:

1. Кара.

2. Виправлення засуджених.

3. Запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.

До осіб, визнаних винними у вчиненні злочину, судом можуть бути застосовані лише такі види покарань:

1. Штраф (ст. 53) – грошове стягнення залежно від тяжкості вчиненого злочину та з урахуванням майнового стану винного в межах від 30 до 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Може бути замінений покаранням у вигляді:а) громадських робіт із розрахунку 10 годин за 1 неоподатковуваний мінімум доходів громадянб) виправних робіт із розрахунку 1 місяць за 4 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, але на строк не більше 2 років.

2. Позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу (ст. 54).

3. Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю (ст. 55) – як основне покарання на строк від 2 до 5 років або як додаткове покарання на строк від 1 до 3 років.

4. Громадські роботи (ст. 56) – виконання засудженим у вільний від роботи чи навчання час безоплатних суспільно корисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування. Встановлюються на строк від 60 до 240 годин і відбуваються не більше як 4 години на день.

Не призначаються:

а) інвалідам І або ІІ груп;

б) вагітним жінкам;

в) пенсіонерам;

г) військовослужбовцям строкової служби.

5. Виправні роботи (ст. 57) – за місцем роботи засудженого встановлюються на строк від 6 місяців до 2 років. Із суми заробітку засудженого до виправних робіт провадиться відрахування в доход держави у розмірі, встановленому вироком суду, в межах від 10 до 20%. Не застосовуються до:

а) вагітних жінок;

б) жінок, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною;

в) непрацездатних;

г) осіб, що не досягли 16 років;

д) пенсіонерів;

е) військовослужбовців;

ж) працівників правоохоронних органів, нотаріусів, суддів, прокурорів, адвокатів, державних службовців, посадових осіб місцевого самоврядування.

6. Службові обмеження для військовослужбовців (ст. 58) від 6 місяців до 2 років.

7. Конфіскація майна (ст. 59) – примусове безоплатне вилучення у власність держави всього або частини майна, яке є власністю засудженого, за тяжкі та особливо тяжкі злочини.

8. Арешт (ст. 60) – тримання засудженого в умовах ізоляції на строк від 1 до 6 місяців. Для військовослужбовців – гауптвахта.

Не застосовується до:

а) осіб віком до 16 років;

б) вагітних жінок;

в) жінок, які мають дітей віком до 8 років.

9. Обмеження волі (ст. 61) – тримання особи в кримінально-виконавчих установах відкритого типу без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за нею нагляду з обов’язковим залученням засудженого до праці. Встановлюється на термін від 1 до 5 років.

Не застосовується до:

а) неповнолітніх;

б) вагітних жінок;

в) жінок, що мають дітей віком до 14 років;

г) пенсіонерів;

д) військовослужбовців строкової служби;

е) інвалідів І та ІІ груп.

10. Тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців (ст. 62) на строк від 6 місяців до 2 років. Не застосовується до осіб, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі.

11. Позбавлення волі на певний строк (ст. 63) – ізоляція засудженого та поміщення його у кримінально-виконавчі установи на строк від 1 до 15 років.

12. Довічне позбавлення волі (ст. 64) встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, якщо суд не вважає за можливе застосувати позбавлення волі на певний строк.

Не застосовується до:

а) осіб, що вчинили злочин у віці до 18 років;

б) осіб у віці понад 65 років;

в) жінок, що були в стані вагітності під час вчинення злочину або на момент постановлення вироку.

Суд призначає покарання:

1. У межах, встановлених у санкції статті, що передбачає відповідальність за вчинений злочин.

2. Відповідно до положень Загальної частини ККУ.

3. Враховуючи:

а) ступінь тяжкості вчиненого злочину;

б) особу винного;

в) обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання.

Амністія (ст. 86) оголошується Законом України стосовно певної категорії осіб:

а) які вчинили злочин і можуть бути повністю або частково звільнені від кримінальної відповідальності чи від покарання;

б) може бути передбачена заміна засудженому покарання або його невідбутої частини більш м’яким покаранням.Помилування (ст. 87) здійснюється Президентом України стосовно індивідуально визначеної особи – може бути здійснена заміна засудженому призначеного судом покарання у виді довічного позбавлення волі на позбавлення волі на строк не менше 25 років. ОСОБЛИВОСТІ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ТА ПОКАРАННЯ НЕПОВНОЛІТНІХВ Україні неповнолітніми визнаються особи, які не досягли 18-річного віку. Кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося 16 років.

Особи, що вчинили злочини у віці від 14 до 16 років, підлягають кримінальній відповідальності лише за окремі види злочинів:

1. Умисне вбивство (ст. 115-117).

2. Посягання на життя (ст. 112, 348, 379, 400, 443).

3. Умисне тяжке тілесне ушкодження (ст. 121, ч. 3 статей 345, 346, 350, 377, 398).

4. Умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст. 122, ч. 2 статей 345, 346, 350, 377, 398).

5. Диверсія (ст. 113).

6. Бандитизм (ст. 257).

7. Терористичний акт (ст. 258).

8. Захоплення заручників (ст. 147, 349).

9. Зґвалтування (ст. 152).

10. Насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом (ст. 153).

11. Крадіжка (ст. 185, ч. 1 статей 262, 308).

12. Грабіж (ст. 186, 262, 308).

13. Розбій (ст. 187, ч. 3 статей 262, 308).

14. Вимагання (ст. 189, 262,308).

15. Умисне знищення або пошкодження майна (ч. 2 статей 194, 347, 352, 378, ч. 2 і 3 ст. 399).

16. Пошкодження шляхів сполучення і транспортних засобів (ст. 277).

17. Угон або захоплення залізничного рухомого складу, повітряного, морського чи річкового судна (ст. 278).

18. Незаконне заволодіння транспортним засобом (ч. 2 і 3 ст. 289).

19. Хуліганство (ст. 296).Неповнолітнього, який вперше вчинив злочин невеликої тяжкості, може бути звільнено від кримінальної відповідальності, якщо його виправлення можливе без застосування покарання. У цих випадках суд застосовує до неповнолітнього примусові заходи виховного характеру.

До неповнолітніх, визнаних винними у вчиненні злочину, судом можуть бути застосовані такі основні види покарань:

1. Штраф (ст. 99) застосовують лише до неповнолітніх, що мають самостійний доход, власні кошти або майно, на яке може бути звернене стягнення. Розмір встановлюється в межах до 500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

2. Громадські роботи (ст. 100) можуть бути призначені неповнолітньому у віці від 16 до 18 років на строк від 30 до 120 годин у вільний від роботи чи навчання час. Тривалість не може перевищувати 2 години на день.

3. Виправні роботи можуть бути призначені неповнолітньому в віці від 16 до 18 років за місцем роботи на строк від 2 місяців до 1 року. Із заробітку здійснюється відрахування в доход держави в межах від 5 до 10%.

4. Арешт (ст. 101) – утримання неповнолітнього, який на момент поставлення вироку досяг 16 років, в умовах ізоляції в спеціально пристосованих установах на строк від 15 до 45 діб.

5. Позбавлення волі на певний строк (ст. 102) призначається неповнолітньому за:

а) вчинений повторно злочин невеликої тяжкості – на строк не більше 2 років;

б) злочин середньої тяжкості – на строк не більше 4 років;

в) за тяжкий злочин – на строк не більше 7 років;

г) за особливо тяжкий злочин – на строк не більше 10 років;

д) за особливо тяжкий злочин, поєднаний з умисним позбавленням життя людини, – на строк до 15 років;

Додаткові покарання для неповнолітніх:

1. Штраф.

2. Позбавлення права обіймати певні посади.

3. Позбавлення права займатися певною діяльністю.

При призначенні покарання неповнолітньому суд враховує:

1. Умови його життя та виховання.

2. Вплив дорослих.

3. Рівень розвитку.

4. інші особливості особи неповнолітнього.